1336548460!!!!!!!!!!!.jpg)
Кожного року 9 травня ветерани одягають свої ордени і разом із усією країною вшановують пам’ять усіх тих, хто на фронті і в тилу боровся за наше безхмарне небо. Однією з них є суддя у відставці Кримського обласного суду (який на даний час має статус Апеляційного суду Автономної Республіки Крим) Нестеренко Тамара Федорівна.
Заповтіна мрія – літати
У житті Тамари Федорівни було все: юнацький максималізм, мрія літати, війна, відчай, боротьба за правду, несправедливість, постійні переїзди, непохитні принципи, справжнє жіноче щастя та біль від утрати близької людини. На тендітні плечі цієї жінки випало немало випробувань, проте щоразу вона долала їх із гордо піднятою головою та вірою у світле майбутнє.
У 12 років батька Тамари призначили начальником міліції на Дальній Схід, у Шкотовський район, куди сім’я переїхала з Білорусії. Незабаром родина переїхала до Свердловська, де батько проходив спеціальні курси для міліціонерів. Саме там у 16-річної Тамари з’явилася заповітна мрія – літати. Дівчина пройшла льотні курси Свердловського аероклубу. У своєму активі Тамара Федорівна має більше 20 стрибків з парашутом. Згодом, вона виявила бажання закінчити і клуб кавалеристів, оскільки будучи ще маленькою дівчинкою багато їздила верхи.
У 1940 році шляхи 18-річної Тамари та її родини вперше розійшлися. Після закінчення льотної школи, її направили в Пермське льотне училище освоювати професію льотчика. Проте, її мрії не судилося здійснитися. За наказом наркома із авіації забрали усіх жінок, у тому числі і Тамару Федорівну. Вона повернулася у Свердловськ, де залишилася працювати інструктором по льотній роботі. Віддана своїй мрії, вона не полишала надії все таки потрапити на навчання до льотного училища. Тамара вперто писала у різні навчальні заклади із проханням взяти її на навчання. У відповіді їй повідомили, що вона повинна досягти 19-річного віку і мати не менше середньої освіти. На той час за її плечима було лише 7 класів школи. Вона повернулася до батьків у Шкотовський район, аби отримати початкову освіту. У день, коли Тамара Федорівна закінчила школу, вона дізналася про початок війни.
Тендітна жінка прагнула будь-що потрапити на фронт
До того самого дня, як їй повідомили про початок Великої Вітчизняної війни, у Тамари Федорівни були чіткі плани з приводу свого майбутнього. Вона вже подала документи до Московського авіаційного інституту і, навіть, отримала виклик на навчання. Однак, цьому не судилося було збутися.
Міський комітет КПРС назначив Тамару Федорівну на посаду секретаря райкома комсомола. Молода жінка організувала санітарні дружини і постійно писала керівництву листи, аби її відправили на фронт. У відповідь були лише відмови.
Згодом, до райкома надійшов запит направити двох комуністів чи комсомольців на навчання до Іркутської юридичної школи. Це був її перший крок на зустріч свої майбутній професії – судді.
В Іркутську юна активістка вступила в партію і знову організувала санітарні дружини. «Санітарні дружини у мене були навчальні і кадрові, - пригадує Тамара Федорівна.- Нам привозили ешалони поранених. Бувало нам давали школу і до ранку ми мусили зробити з неї госпіталь , адже мали привезти поранених». Біля її ліжка завжди стояв телефон, на який вночі могли подзвонити і сказати : «Тамарка, готуй дружину ешалон прибуває!». Тамара Федорівна бачила молодих і вже скалічених хлопців,яких вона разом із дружиною на вантажівках направляла до імпровізованого госпіталю.
У той час вона двічі намагалися зі своєю дружиною потрапити на фронт, проте їх повертали. Останнього разу Тамарі Федорівні пригрозили виключенням із партії. А як покарання її направили до Сибіру і назначили уповноваженою по заготівлі хліба. Згодом, повернувшись до Іркутська вона вийшла заміж. Після поранення і демобілізації її чоловік вступив до того ж навчального закладу, де навчалася Тамара. Проте, волею долі їм не довго судилося прожити разом і подружжя розлучилося. Жінка була вагітна первістком.
Будучи у положенні,Тамару Федорівну направили до Хабаровська суддею. Тоді зарплата судді була маленькою. Тамара Федорівна пригадує ті часи: «Ми жили в кімнаті при суді, яка практично не опалювалася. Я просила направити мене до Шкотова, так як, була упевнена, що мої батьки і досі там. Мені пощастило, адже в той самий час із приморського краю до Хабаровська також просилася перевести суддя, дружина військовослужбовця. І нас поміняли». Прибувши до Шкотовського района, їй повідомили, що вона запізнилася на 2 дні і її батьки вже поїхали в Пензенську область, куди направили батька секретарем райкома партії . «Мене пожаліли, дали грошей купили білети і посадили на поїзд до Бекова, де мене зустрів батько. Мій шлях з пересадками, проходив через всю країну» - розповідає Тамара Федорівна.
У Бекові родина теж на довго не затрималася, їх направили у звільнені райони України. «Нам підготували вагон, у якому їхали секретар райкома партії , суддя, прокурор, начальник міліції і я із коляскою. У листопаді 1944 року у мене народився синочок», - пригадує Тамара Федорівна. Вони якраз прямували до Сум, коли дізналися, що місто знову захопили. Потрапивши під обстріл, їх завернули в Ставищанського району, який тільки-тільки звільнили від загарбників. Для суду Тамарі Федорівні виділили німецьку конюшню, з якої вона зробила суд.
Перша справа у стінах колишньої конюшні
Саме у стінах колишньої конюшні, Тамара Федорівна розглядала свою першу справу. За її словами, це була справа двох хлопців, які возили зерно з току. Їх провина полягала у тому, що вони не вслідкували, коли коні з’їли трохи того зерна,надзвичайно шкідливого для них, що і призвело до фатальних наслідків. «У своєму рішенні я засудила їх до виправним робіт, проте не вказала термін» - з посмішкою пригадує Тамара Федорівна.
Згодом, молодій судді довелося не раз розглядати справи, у яких розходилися поняття «по справедливості» і «по закону». «В липні 47-го року вийшов наказ про охорону соціальної власності, за яким за 600 грам колосків судили. Мені дали справу жінки, яка втратила на фронті чоловіка, по дорозі наскубла 600 грам колосків для своїх голодних дітей. Міра покарання за такий злочин передбачалася від 6 до 12 років. Я довго розглядала цю справу і присудила їй « умовно». Адже інакше вчинити не могла. Після цього до мене відразу приїхала з перевіркою ревізія, - розводить руками Тамара Федорівна. - Потім дали мені другу справу, у якій голова колгоспу виконав увесь план госзаготівлі і в нього трохи залишилось зерна. Він вирішив роздати залишок на трудодень колгоспникам,а по закону мав увесь урожай віддати державі. Я не могла його посадити, адже він державі все по плану віддав. Після цієї справи мене викликали і попросили віддати партійний білет. Я їм відповіла : «Не ви мені його давали, не вам і забирати». Я сама написала заяву і пішла з роботи судді»
«Працювала над собою, аби стати справжнім грамотним юристом»
Після чергового переїзду, у Кагановському районі Тамара Федорівна зустріла свого майбутнього чоловіка, який закохався в неї до без тями. Подружжя вирішило отримати вищу освіту і переїхало до Києва. У столиці жінка стала помічником заступника голови київського міськвиконкому. За її словами, на цій посаді вона почерпнула безцінний досвід роботи у радянському апараті.
В 1954 році Хрущов «подарував» Крим Україні і чоловіка Тамари Федорівни, як молодого спеціаліста, направили туди працювати лікарем. Як справжня віддана дружина вона поїхала разом із ним. Через деякий час Тамара Федорівна стала суддею.
«Я завжди була дуже активною людиною і не могла просто дивитися на недоліки, я мала на них якось реагувати. До того ж мені завжди було мало просто працювати, я обов’язково мусила мати зв'язок із громадськістю» - розповідає Тамара Федорівна. На черговій сесії вона виступила з критою на адресу керівництва, після чого її помітили. В 1960 році Тамару Нестеренко обрали депутатом і секретарем міськвиконкому. Працюючи на цій посаді, вона віддавала всю себе, проте душа її була з Фемідою. Через три роки вона повернулася назад в суд. «Коли я прийшла на роботу, жіночий колектив прийняв мене не дуже добре. Якось, заступник голови принесла мені справу і наказала іншим суддям мені не допомагати, - пригадує ті часи Тамара Федорівна. - Мені було дуже образливо. Я ночами сиділа конспектувала закони, читала багато літератури, робила узагальнення. Я дуже багато працювала над собою, аби стати справжнім грамотним юристом».
Тамара Федорівна розглядала багато справ: цивільні і кримінальні, заплутаних і не дуже. У її активі не один десяток різноманітних грамот, що свідчать про якість її роботи: від Кримського обласного суду, Верховного суду УРСР, Міністерства юстиції УРСР,Обласної ради та інших. Свого часу вона була удостоєна честі отримати у Верховному суді золотий значок Феміди, яких на всю Україну було лише декілька екземплярів. Її парадний костюм прикрашають ювілейні медалі та Медаль «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.». Навіть вийшовши на пенсію, до неї за консультацією зверталися досвідченні судді, представники міської влади, її учні та люди, яким довелося зустріти цю дивовижну жінку на своєму життєвому шляху. До нині вона береже листа від присутнього на засіданні, у якому йдеться : «Вот это был, истинно Советский справедливый суд. Как вы безпрестрастно подходили к каждому делу, сердечно и справедливо. Я бы от души хотела, чтобы все судьи придерживались Вашей тактике».
В Апеляційному суді Автономної Республіки Крим пам’ятають і цінують Тамару Федорівну, виключно як прекрасну людину і професіонала відданого своїй справі.
90-ліття
В цьому році Тамара Федорівна відсвяткувала своє 90-ліття. На жаль не дожили до цього свята дорогі серцю люди: чоловік Шудрак Анатолій Дмитрович, хірург вищої категорії, який свого часу завідував хірургічним відділенням Обласної лікарні ім.. Семашко, та син Шудрак Дмитро Анатолійович, який теж був хірургом.
За своє життя вона була інструктором по льотній роботі, посідала партійні посади, юристом, суддею, депутатом, педагогом і наставником. Де б вона не була і щоб не робила, завжди була віддана своїм принципам і совісті. На її глибоке переконання, суддям довіряють долі людей, тому вирішувати їх потрібно так, як підказує совість і Закон.
Благодарю Господь за прожитые годы
За жизнь удавшуюся мою,
За не плохую старость.
Благодарю за то, что я еще живу.
Дай Бог ему здоров’я, внуков,
Жизни долгих лет с любимою женой.
Благодарю за внука живущего в далекой стороне,
Такого умного и нежного.
Дай Боже счастье ему и его семье.
Благодарю Господь за сохранившуюся память,
дающую возможность помнить мне
ушедших дорогих и близких сердцу моему родных.
Благодарю Господь за созданный тобою мир,
за окружаю нас природу,
За все, что делаешь ты для людей
Благодарю Господь покорнейше благодарю.
(«Благодарю Господь» Т. Нестеренко )
_03_03.png)
