СПРАВА «СЕРКОВ проти УКРАЇНИ»

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «СЕРКОВ проти УКРАЇНИ»

(CASE OF SERKOV v. UKRAINE)

Заява № 39766/05

 Стислий виклад рішення від 7 липня 2011 року

У січні 2003 року Верховний Суд України, розглядаючи спір щодо застосування законодавства про сплату податку на додану вартість (далі – ПДВ) на таку діяльність, як ввезення товару на територію держави суб’єктом підприємницької діяльності, який є платником єдиного податку, вирішив, що до такої діяльності вказана законодавством вимога сплати ПДВ не застосовна. У грудні 2003 року Верховний Суд України застосував протилежний підхід до вирішення аналогічного спору і визнав, що вказане законодавство застосовується до такої діяльності платника єдиного податку.

У період з березня до липня 2004 року із заявника, Серкова Сергія Миколайовича, який був платником єдиного податку та здійснював ввезення товару на територію України, було стягнуто ПДВ.

Заявник оскаржив ці дії до суду і в результаті провадження Верховний Суд залишив без змін рішення Вищого господарського суду України, яким було визнано правомірність дій митних органів щодо стягнення із заявника ПДВ.

До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на порушення права на захист його власності.

Європейський суд дійшов висновку про порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, по-перше, у зв’язку з тим, що відповідне національне законодавство не було чітким та узгодженим та, відповідно, не відповідало вимозі «якості» закону, що мало наслідком його суперечливе тлумачення Верховним Судом, та, по-друге, у зв’язку з тим, що судами всупереч національного законодавства не було застосовано підхід, який був би сприятливішим для заявника, коли у його справі законодавство припускало неоднозначне тлумачення.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

«1. Оголошує скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції прийнятною, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

2.  Постановляє, що у цій справі мало місце порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції;

3.  Постановляє, що:

(a)  упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявникові вказані нижче суми, які мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i)   23,000 (двадцять три тисячі) євро плюс будь-які податки, що можуть стягуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(ii)   4,000 (чотири тисячі) євро плюс будь-які податки, що можуть стягуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) зі спливом вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти;                                                                                                      

4.  Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції».