СПРАВА «ГОРОВЕНКИ ТА БУГАРА ПРОТИ УКРАЇНИ»
CASE OF GOROVENKY AND BUGARA v.
Заяви № 36146/05 та № 42418/05
Того ж дня щодо пана Д. було порушено кримінальну справу.
23 листопада 1999 року за результатами службового розслідування було складено висновок, в якому зазначалось, зокрема, що керівництво П'ятихатського районного відділу УМВС України в Дніпропетровській області (далі – П'ятихатський районний відділ) не вживало належних заходів щодо контролю за зберіганням і використанням працівниками табельної зброї.
14 листопада 2000 року апеляційний суд Дніпропетровської області (далі – апеляційний суд) визнав пана Д. винним у вчиненні злочинів та призначив йому покарання у вигляді довічного позбавлення волі, а також зобов’язав сплатити заявникам певні суми відшкодування моральної та матеріальної шкоди. Окремою ухвалою апеляційний суд вказав на серйозні недоліки в роботі П'ятихатського районного відділу, зокрема, на недотримання працівниками та відсутністю належного контролю з боку керівництва за видачею і носінням табельної зброї.
Ухвалою Верховного Суду України від 16 січня 2001 року вказаний вирок був залишений без змін.
У лютому 2003 року заявники подали до Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська цивільний позов про відшкодування моральної шкоди проти УМВС України в Дніпропетровській області та Управління Державного казначейства України в Дніпропетровській області, посилаючись, зокрема, на висновки службового розслідування та окрему ухвалу апеляційного суду. Однак, у задоволенні цього позову було відмовлено. Відповідне рішення було залишено без змін апеляційним судом та Верховним Судом України.
До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявники скаржились за такими статтями Конвенції про захисту прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція): ст. 2 – щодо недотримання державою свого позитивного обов’язку внаслідок неналежного контролю за зберіганням та використанням вогнепальної зброї працівником міліції; ст. 13 – щодо відсутності можливості отримати відшкодування у зв’язку з невизнанням державою відповідальності за смерть їхніх родичів; п. 1 ст. 6 – щодо тривалості цивільного провадження та невиконання вироку суду в частині сплати відшкодування шкоди.
Європейський суд встановив порушення статті 2 Конвенції з огляду на недотримання державою свого позитивного обов’язку щодо захисту права на життя, оскільки видача відповідальними державними органами працівнику міліції пану Д. табельної зброї не відповідала вимогам національного законодавства, що в результаті призвело до смерті двох осіб.
РОЗГЛЯНУВШИ СПРАВУ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД ОДНОГОЛОСНО
«1. Вирішує об’єднати заяви;
2. Оголошує скарги за статтями 2 і 13 Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;
3. Постановляє, що мало місце порушення статті 2 Конвенції;
4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції;
5. Постановляє, що
(a) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити першому, третьому, четвертому та п’ятому заявникам 12 000 (дванадцять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди кожному, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) упродовж трьох місяців з дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити першому заявнику 150 (сто п’ятдесят) євро та третій заявниці 2099 (дві тисячі дев’яносто дев’ять) євро компенсації судових витрат разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(с) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти;
6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.»