flag Судова влада України

СПРАВА «БАЛИЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

 СПРАВА «БАЛИЦЬКИЙ ПРОТИ УКРАЇНИ»

CASE OF BALITSKIY v. UKRAINE

Заява №  12793/03

 Стислий виклад рішення від 3 листопада 2011 року

             9 травня 1998 року заявника було затримано працівниками міліції у зв’язку з вчиненням ним хуліганства та доставлено до відділу міліції, де, як він стверджував, його били з метою отримання від нього зізнання у вчиненні вбивства пана Т.

            Згідно з висновками проведених у подальшому судово-медичних експертиз було встановлено наявність у заявника певних тілесних ушкоджень, які могли бути завдані, зокрема, наручниками та кийками.

            Постановою Фрунзенського районного суду м. Харкова від 11 травня 1998 року заявника було визнано винним у вчиненні адміністративного правопорушення та призначено йому стягнення у вигляді адміністративного арешту строком на 15 діб.

            Цього ж дня заявника було допитано як свідка у справі за фактом смерті пана Т.

       12 травня 1998 року заявник зізнався у вчиненні вбивства та викрадення майна. Цього ж дня він відмовився від захисника. З цього часу заявник був формально затриманий як підозрюваний.

       15 травня 1998 року заявнику було пред’явлено обвинувачення у вчиненні вбивства. Під час допиту він знову відмовився від захисника.

       27 липня 1998 року обвинувачення щодо заявника було перекваліфіковано на вчинення вбивства з корисливих мотивів – злочин, який карається довічним позбавленням волі та участь захисника у розслідуванні якого є обов’язковою.

       20 червня 2002 року після кількох повернень справи на додаткове розслідування апеляційний суд Сумської області, ґрунтуючись, зокрема, на зізнавальних показаннях заявника, наданих під час адміністративного арешту, визнав заявника винним у вчиненні вбивства та розбою та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 15 років. 22 жовтня 2002 року Верховний Суд України залишив вказаний вирок без змін.

            До Європейського суду з прав людини (далі – Європейський суд) заявник скаржився за п. 1 та підп. «c» і «d» пункту  3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) на те, що його засудження ґрунтувалось на зізнавальних показаннях, які він давав в результаті застосування до нього фізичного впливу та за відсутності захисника, та що суд не допитав важливих свідків захисту. Заявник також скаржився за іншими статтями Конвенції.

            Порушення п.1 і підп. «с» п. 3 ст. 6 Конвенції було встановлено Європейським судом в зв’язку з тим, що зізнавальні показання, які в подальшому було використано судом для засудження заявника, відбирались у заявника формально як у свідка під час його адміністративного арешту, але фактично його допитували як підозрюваного, не забезпечуючи при цьому права мати захисника та права не свідчити проти себе, а також з огляду на використання слідчими органами практики, коли, незважаючи на наявність у справі підстав для кваліфікації злочину, розслідування якого вимагає обов’язкової участі захисника, слідчі органи кваліфікують його як менш тяжкий і, отримуючи сумнівну відмову особи від захисника, позбавляють її права мати захисника на первісних етапах розслідування

            З огляду на неодноразову констатацію такого порушення у справах проти України Європейський суд визнав проблеми, які призводять до них, системними і зобов’язав Україну негайно вжити заходів щодо зміни законодавства та адміністративної практики з метою вирішення цих проблем.                             

                         РОЗГЛЯНУВШИ СПРАВУ, ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД ОДНОГОЛОСНО

             «1.  Оголошує скарги заявника за пунктами 1 і 3 статті 6 Конвенції на те, що його засудження ґрунтувалось на зізнавальних показаннях, отриманих у результаті порушення його права відмовитися від надання показань та права не свідчити проти себе, та щодо перешкоджання у ефективному здійсненні ним права на захист під час допиту на первісній стадії розслідування прийнятними, а решту скарг у заяві – неприйнятними;

 2.  Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 та підпункту «с» пункту 3 статті 6 Конвенції щодо права заявника на захист та права не свідчити проти себе;

 3.  Постановляє, що встановлення порушення само по собі є достатньою справедливою сатисфакцією моральної шкоди, якої зазнав заявник;

 4. Відхиляє решту вимог заявника стосовно справедливої сатисфакції